Контраст
Шрифт

Ґендерна політика

Інформаційна пам’ятка

25 листопада – Міжнародний день боротьби за ліквідацію насильства щодо жінок

Сьогодні стартує Міжнародна акція «16 днів проти насильства”, що проходить у період з 25 листопада до 10 грудня і має на меті підвищити поінформованість суспільства, масово мобілізувати людей до змін, залучити активістів, представників урядів, парламентів, громадських організацій та партнерів ООН та висвітлити питання, пов’язані з проблемами подолання насильства в сім’ї, протидії торгівлі людьми та жорстокого поводження з дітьми, гендерного насильства та забезпечення рівних прав жінок і чоловіків.

Дати початку та завершення кампанії вибрані не випадково. Вони створюють символічний ланцюжок, поєднуючи заходи проти насильства стосовно жінок та дії щодо захисту прав людини, підкреслюючи, що будь-які прояви насильства над людиною, незалежно від її статі, є порушенням прав людини.

Шістнадцятиденний період кампанії охоплює наступні важливі дати:

25 листопада – Міжнародний день боротьби з насильством щодо жінок

1 грудня – Всесвітній день боротьби зі СНІДом

2 грудня – Міжнародний день боротьби з рабством

3 грудня – Міжнародний день людей з обмеженими фізичними можливостями

5 грудня – Міжнародний день волонтера

6 грудня – Вшанування пам’яті студенток, розстріляних у Монреалі

9 грудня – Міжнародний день боротьби з корупцією

10 грудня – Міжнародний день прав людини

 

Сьогодні у світі відзначається Міжнародний день боротьби за ліквідацію насильства щодо жінок. Дата 25 листопада  вибрана не випадково. Саме цього дня, восени 1960-го року під час політичних протестів у Домініканській Республіці, за наказом домініканського диктатора Рафаеля Трухільо були жорстоко вбиті три сестри Мірабал, що були активними учасниками супротиву. Показова кривава страта сестер збереглася в народній пам’яті надовго та мала світовий резонанс. У 1981 році активістки жіночих рухів вирішили вибрати дату їх загибелі як день протесту проти насильства щодо жінок. А з 1999 року цей день став міжнародною датою.

Незважаючи на те, що ми живемо в XXI столітті, статистика про факти насильства щодо жінок є невтішною. Більше того, можна навіть з упевненістю стверджувати, що офіційні дані про це не відображають реальний масштаб проблеми.

Причин декілька. Це і відсутність систематичних досліджень з цього питання, і замовчування проблеми самими жертвами через страх, сором чи забобони. Загалом зібрані дані свідчать про те, що 33,4% жінок хоча б раз у житті зіткнулися з насильством щодо себе, в тому числі фізичним. 20% жінок є жертвами зґвалтування чи спроб зґвалтування.

Враховуючи, що частка жінок серед населення світу складає близько 49,7%, що становить трохи більше 3 мільярдів, то стає зрозумілим наскільки великі ці показники. Насильство щодо жінок і дівчаток є одним з найбільш поширених порушень прав людини в сучасному світі, з яким надзвичайно важко боротися і яке має катастрофічні наслідки. Воно проявляється у формах фізичного, сексуального та психологічного насильства, зокрема:

  • насильство з боку партнера (побиття, психологічне насильство, зґвалтування в шлюбі, вбивство);
  • сексуальне насильство і домагання (зґвалтування, насильницькі статеві акти, небажані сексуальні аванси, сексуальне насильство над дітьми, примусові шлюби, вуличні домагання, переслідування, кіберпереслідування);
  • торгівлю людьми (рабство, сексуальна експлуатація);
  • дитячі шлюби.

Декларація про викорінення насильства щодо жінок, прийнята в 1993 році, визначає термін «насильство щодо жінок» так: «будь-який акт насильства, здійснений на підставі статевої ознаки, який заподіює або може заподіяти фізичну чи психологічну шкоду або страждання жінки, а також погрози скоєння таких актів, примус або довільне позбавлення волі, чи то в суспільному чи в особистому житті».

Насильство щодо жінок є перешкодою на шляху досягнення прогресу в області рівності, розвитку і миру, а також забезпечення прав жінок і дівчаток. Головний принцип Цілей сталого розвитку – щоб ніхто не був забутий – не зможе бути досягнутий без викорінення насильства над жінками.

Жінки по всьому світу стають жертвами згвалтувань та зазнають побутового насилля, до того ж, маштаби та істинна природа такого насильства нерідко приховані. Дуже важливо, щоб кожен з нас усвідомив, що насилля проти жінки – це не міф, а реальна проблема, від якої навіть сьогодні, у XXI сторіччі, потерпають українські жінки. Щороку близько 10000 жінок в Україні гине від домашнього насильства. Жінки у всьому світі потерпають від домашнього насильства більше, ніж від пограбувань та в автомобільних катастрофах, разом узятих. Ми маємо визнати, що проблема насилля в Україні все ще існує. Україна як держава докладає зусиль, аби викорінити насильство в сім‘ї: ухвалено відповідний закон; країна приєдналася до кампанії ООН проти побутового насильства; започаткована загальнодержавна кампанія “Стоп-насильству”.

15 листопада 2001 року в Україні був прийнятий Закон «Про попередження насильства в сім’ї». 7 листопада 2011 року від імені України була підписана Конвенція Ради Європи про попередження та боротьбу з насильством щодо жінок та домашнім насильством.

Символом проти всіх форм насильства над жінками є біла стрічка.

В результаті жорстокого поводження та домашнього насильства, жінки втрачають довіру, самоповагу та, нажаль, в більшості випадків й життя.
Тому завдання суспільства по відношенню до жінок, які стали жертвами насильства, – вселити в них надію, що вихід є! В Україні працюють центри допомоги жертвам домашнього насильства, проте, варто нагадати, що допомагають тим, хто просить про допомогу.

знак.jpg

ВІЛ СНІД – Чума XXI століття

ВІЛ-інфекція – це хронічна хвороба, яка розвивається внаслідок інфікування вірусом імунодефіциту людини (ВІЛ), характеризується повільно прогресуючим ураженням імунної та нервової систем організму, що проявляється вторинними інфекціями, пухлинами й іншими патологічними станами. СНІД – синдром набутого імунодефіциту (остання стадія ВІЛ-інфекції).

Вірус передається:

 

  • статевим шляхом (при статевих стосунках з ВІЛ-інфікованою особою);
  • парентеральним шляхом (через кров, насамперед, через спільні шприци та голки при внутрішньовенному введенні наркотичних речовин; через забруднений кров’ю, нестерильний медичний інструмент);
  • від ВІЛ-інфікованої матері до дитини (під час вагітності, пологів чи годування грудним молоком).

ВІЛ-інфекція не передається:

 

  • через піт, сечу, сльози, слину, оскільки кількість вірусних частинок в цих рідинах надзвичайно мала для зараження;
  • побутовим шляхом: через повітря (при чханні, кашлі), при спільному проживанні, роботі в одному приміщенні, користуванні посудом. Не треба боятись подати руку чи обійняти інфіковану людину, не страшні й дружні поцілунки;
  • при спільному відвідуванні місць громадського користування (бані, сауни, басейну, туалету). ВІЛ-інфекцією не можна заразитись в громадському транспорті;
  • через укуси комарів чи інших комах, адже в організмі комахи вірус не здатен розмножуватись.

       Основним методом лікування ВІЛ-інфікованихє антиретровірусна терапія (АРТ). Ця терапія не виліковує від ВІЛ цілком, однак, перешкоджає його розвитку та розмноженню, поліпшує якість життя, дає змогу істотно призупинити розвиток СНІДу, продовжує тривалість життя.ВІЛ-інфіковані повинні приймати АРВ-препарати пожиттєво.Вживання таких препаратів трансформує ВІЛ-інфекцію з прогресуючої невиліковної недуги в хронічне захворювання, з яким можна прожити багато років.

       Спостерігається стійка тенденція до збільшення доступу до АРТ, раннього початку лікування та застосування АРВ-препаратів для профілактики ВІЛ-інфекції. Надання АРТ всім людям, що живуть з ВІЛ, незалежно від кількості клітин CD4 стало важливим кроком у досягненні успіху при лікуванні й догляді та сприятиме усуненню загрози поширення ВІЛ в контексті громадського здоров’я.

Що таке ВІЛ, як він проявляється, чим відрізняється від СНІДу та як уникнути захворювання?

Вірус імунодефіциту людини (скорочено ВІЛ) вражає, в основному, імунну систему організму. Кінцевою стадією ВІЛ є СНІД – синдром набутого імунодефіциту. На стадії ВІЛ інфекція знаходиться в організмі, руйнує імунну систему, але при цьому не має зовнішніх проявів. СНІД – це стадія хвороби, коли в організмі людини вже не залишається ресурсів для опору різним захворюванням. Вони прогресують, в результаті чого настає смерть.

ВІЛ-інфекція передається трьома шляхами:

  • через кров, виділення і секреторну рідину;
  • статевим шляхом;
  • від матері до дитини.

Запам’ятайте, неможливо заразитися ВІЛ через рукостискання або обійми; через чхання або кашель; при користуванні, наприклад, громадським телефоном; при відвідуванні хворого в лікарні; при користуванні громадською вбиральнею; через їжу і посуд при спільному проживанні; через укуси комах; при купанні в басейні, ванні або лазні; через білизну і одяг.

Одним з головних шляхів передачі ВІЛ-інфекції є статевий. Саме тому при контакті з незнайомим партнером (партнеркою), важливо завжди використовувати презерватив. Крім ВІЛ-інфекції, презерватив перешкоджає зараженню інфекціями, що передаються статевим шляхом (гонорея, сифіліс, гепатити В і С), а також оберігає від небажаної вагітності.

Однією з особливостей ВІЛ-інфекції, завдяки якій в останні роки вона перетворилася буквально в епідемію, є наявність так званого серонегативного або прихованого періоду. Його суть в тому, що протягом 2-3 місяців з моменту зараження вірус в крові ніяк себе не проявляє, і всі аналізи дають лише негативний результат. При цьому хворий не відчуває змін і почуває себе абсолютно здоровим. І, не відчуваючи симптомів хвороби, може передавати вірус іншим.

До речі, про симптоми. Як правило, ВІЛ-інфекція ніяк не проявляється зовні. Проте імунітет реагує на вторгненнявірусу. Першими сигнали починають подавати лімфовузли – в основному відбувається збільшення привушних і підщелепних залоз. Також в цей період у хворого може виникати відчуття нудоти, втома, біль у м’язах і суглобах. Імунна система буде боротися до тих пір, доки вірус не візьме верх над захисними силами організму. Після цього починається стадія СНІДу, для якої характерна лихоманка, діарея, втрата ваги, нічна пітливість. В цілому, прояви СНІДу дуже різноманітні, оскільки організм не в змозі придушити будь-яку інфекцію.

Специфічне лікування ВІЛ-позитивних пацієнтів антиретровірусними препаратами (що перешкоджають розмноженню вірусу і руйнуванню імунної системи) проводиться в СНІД-центрі за показами. Лікування безкоштовне.

Сучасна лабораторна діагностика ВІЛ-інфекції використовує в своїй роботі комбіновані тест-системи четвертого покоління. Даний метод дозволяє виявити не лише антитіла до ВІЛ 1 і 2 типів (тобто реакцію імунної системи), але і сам антиген ВІЛ. В окремих випадках – використовують швидкі тести, які діють за тим же принципом.

Знизити ризик зараження ВІЛ допоможе наявність постійного статевого партнера; використання індивідуальних шприців, голок і посуду для розчину,  якщо людина є споживачем ін’єкційних наркотиків; попереднє тестування на ВІЛ донорської крові; для ВІЛ-позитивної матері, яка годує (тільки після консультації у фахівця) застосування штучного вигодовування дитини.

 7a2da07094b2ad3a823debe27acd68ed.jpg

2 грудня світова спільнота відзначає Міжнародний день боротьби за скасування рабства

2 грудня світова спільнота відзначає Міжнародний день боротьби за скасування рабства

Сьогодні відзначається Міжнародний день боротьби за скасування рабства. Дата обрана не випадково. Саме 2 грудня 1949 року було прийнято Конвенцію про боротьбу з торгівлею людьми і з експлуатацією проституції третіми особами на 4-й сесії Генеральної Асамблеї ООН. Для України документ набрав чинності 15 лютого 1955 року.

За даними Організації Об’єднаних націй в світі налічувалося понад 40 мільйонів рабів, за даними Global Slavery Index цей показник сягає 46 мільйонів осіб. Чверть людей, які знаходяться в рабстві, – це діти.

Дослідниками виносяться чіткі критерії щодо визначення категорії рабського стану людини по відношенню до навколишнього соціуму. Існують сучасні форми рабства, такі як сексуальна експлуатація, торгівля людьми, продаж наречених, шлюби з примусу (цей показник склав більше 15 мільйонів осіб), ряд форм дитячої праці, насильницьке вербування дітей для використання у збройних конфліктах та боргова кабала. Рабська праця використовується здебільшого в будівництві, промисловості, риболовецькій галузі та сільському господарстві. До рабів, на жаль (і це реалії сучасного світу!), відносяться й ті, хто народився в неволі.

Близько 19 мільйонів жертв примусової праці знаходяться в приватному секторі, близько 2 мільйонів експлуатуються державними або повстанськими угрупованнями.

На жаль, Україна залишається країною постачання, транзиту та поступово стає країною призначення для торгівлі людьми. Випадки торгівлі людьми також зафіксовані всередині України. Торгівля людьми заборонена й карається законом України за статтею 149 Кримінального кодексу України.

Звичайно, «нові раби» не носять кайданів, їх не пропонують відкрито на ринках, як то було в прадавні часи, на них ніхто не має легальних прав, тому що в усіх країнах рабство заборонено. Тим не менш, люди перетворюються на «товар», який можна продавати й купувати, використовувати як завгодно, а потім викидати як непотріб. Тому торгівля людьми вважається сучасною формою рабства і розглядається на міжнародному рівні як злочин, що карається законом.

Найважливішими завданнями кожної держави є запобігання торгівлі людьми, покарання злочинців, які здійснюють торгівлю людьми, та надання повного спектру допомоги особам, які постраждали від цього ганебного явища.

Згідно зі статтями 14 та 15 Закону України «Про протидію торгівлі людьми» особа, яка вважає себе постраждалою від торгівлі людьми, має право звернутися до місцевої державної адміністрації із заявою про встановлення статусу особияка постраждала від торгівлі людьми, та до органів Національної поліції щодо захисту прав і свобод.

Статус особи, яка постраждала від торгівлі людьми, встановлюється на строк до 2 років, який може бути продовжено не більш як на 1 рік, що є підставою для отримання разової матеріальної допомоги в розмірі трьох прожиткових мінімумів для відповідної категорії осіб (діти віком до 6 років; діти віком від 6 до 18 років; працездатні особи; особи, які втратили працездатність), установлених на момент звернення особи за матеріальною допомогою.

 b36dd323-d893-488a-a7a2-6d5fa323c13d.jpg

3 ГРУДНЯ - МІЖНАРОДНИЙ ДЕНЬ ЛЮДЕЙ З ОБМЕЖЕНИМИ ФІЗИЧНИМИ МОЖЛИВОСТЯМИ

Щороку 3 грудня разом із світовою спільнотою Україна відзначає Міжнародний день людей з обмеженими можливостями.

На їхню долю випали нелегкі випробування, однак вони, долаючи труднощі, проявляють виняткову силу духу і непохитну віру в життя. Цей день покликаний більш пильно звернути нашу увагу на тих, хто живе з нами поруч, і простягти руку тому, хто потребує допомоги. Своїми успіхами в спорті, науці, громадському житті особи з фізичними обмеженнями доводять, що завдяки силі духу і цілеспрямованості можна досягти таких висот, які й здоровій людині не завжди під силу. Разом з тим, як ніхто інший, ці люди потребують підтримки і заохочення, бо їхнє життя - це щоденна боротьба. Дякуємо всім, хто опікується інвалідами, адже надання їм щоденної підтримки й допомоги – це реальний вияв милосердя, людяності та любові до ближнього. В першу чергу ми як суспільство повинні бути толерантними по відношенню до людей з обмеженими можливостями.

Толерантність – це саме те, чого так не вистачає сьогодні людям: терпіння, терпимості, розуміння, дружнього ставлення, адекватного сприйняття.
В цій статті хотілося б відкрити таке соціальне питання як: «толерантне ставлення до людей з особливими потребами». Чудово розуміючи, що ми всі різні і потрібно приймати іншу людину такою, якою вона є, ми не завжди поводимося коректно й адекватно. Важливо бути терпимим одне до одного, що дуже непросто. Толерантність… Майже кожного дня ми зустрічаємося з цим поняттям, але не всі можуть або хочуть проявляти це почуття, тож потрібно разом попрацювати над цією проблемою, щоб кожен взяв для себе щось цікаве та корисне.
На сьогоднішній день людей з особливими потребами нараховується близько 3 млн. на 46 млн. населення, в нашій державі цей факт призводить до виникнення низки проблем, пов'язаних із їхньою соціалізацією.
Більшість наших співвітчизників, виїжджаючи за кордон, дивуються, як тут багато інвалідів. Не те, що у нас! Але в Україні людей з обмеженими можливостями не менше, ніж у інших країнах світу. Можливо навіть більше. Вони просто не виходять на вулиці. А все тому, що вулиці, кафе, кінотеатри і навіть оточуючі не готові їх прийняти.
Чи часто ви зустрічаєте на вулицях вашого міста світлофори з дублюванням сигналу звуком, рельєфне мощення вулиць, адекватні пандуси, дублювання написів шрифтом Брайля та інші ознаки створення так званого доступного середовища?
Згідно з даними ООН, від 10 до 15 відсотків населення Землі, а це майже 1 мільярд осіб, є інвалідами тією чи іншою мірою. І в Україні цей відсоток не менше. Вони являють собою найчисельнішу групу меншин. І комфорт цих людей - не їхня приватна, а наша спільна проблема.
У 2008 році набула чинності Конвенція про права інвалідів і Факультативний протокол до неї. Її підписала і Україна. Документ зобов'язує країни. які приєдналися до неї, заохочувати, захищати і забезпечувати повне і рівне здійснення всіма інвалідами всіх прав людини і основних свобод, а також розглядати проблематику інвалідності через призму прав людини.
Якщо говорити простою мовою, Конвенція вимагає ставитися до людей не як до нещасних отримувачів гуманітарної допомоги, а як до повноцінних членів суспільства.
На Заході в останні десятиліття справді зуміли змінити розуміння суті інвалідності. Зараз увага все менше і менше загострюється на тому, що не так з людиною. Натомість інвалідність визнається більше як наслідок взаємодії індивіда з довкіллям, яке не враховує особливостей індивіда та обмежує його участь у повноцінному житті суспільства. Цей підхід називають соціальною моделлю інвалідності.
Наприклад, ми часто стикаємося з тим, що люди з обмеженими можливостями не беруть участі в звичних нам справах, не працюють поруч з нами, не вчаться в університеті, не голосують на виборах в сусідніх кабінках. Але це відбувається не через їхню нездатність це робити. Найчастіше - це наслідок недостатньої підготовленості середовища і оточення. Людям з особливими потребами необхідна наша підтримка і допомога саме в усуненні "бар'єрів", але в жодному разі не жалість або поблажливість.
Наприклад, на багатьох європейських фестивалях і концертах до квитка для людини з обмеженими можливостями безкоштовно надається квиток для супроводжуючого. В аеропорту Мюнхена для всіх, хто з яких-небудь причин не може самостійно здійснити посадку на рейс, існує спеціальна служба, яка забирає людину прямо з дому і допомагає зайняти своє місце в літаку. І це все, звісно ж, входить у вартість квитка.
Що стосується інфраструктури, то і тут дуже рідко до чогось можна причепитися. Автобуси і вагони метро облаштовані спеціальними пандусами, на кожній станції підземки зазвичай є ліфт, а якщо знадобиться допомога, то черговий по станції або водій зробить усе, щоб людина відчувала себе комфортно.
Толерантність – це повага права іншого бути таким, яким він є:
• Головне - Людина, а не її інвалідність.
• Коли Ви хочете запропонувати свою допомогу, запитайте спочатку чи вона потрібна.
• Розмовляючи з людиною, яка пересувається на візку, намагайтесь розташуватися так, щоб її та Ваші очі були на одному рівні, тоді Вам буде простіше вести розмову.
• Розмовляючи з людиною, яка має труднощі в спілкуванні, слухайте її уважно. Майте терпіння її вислухати, чекайте доки людина закінчить фразу. Не виправляйте її та не намагайтесь пояснити щось замість неї. Якщо це потрібно, ставте короткі запитання, які потребують коротких відповідей.
• Розмовляючи з людиною з вадами зору, обов`язково назвіть себе і тих людей, які прийшли з Вами. Якщо Ваша розмова проходить в групі, не забувайте пояснити до кого Ви на даний час звертаєтесь. Озвучуйте все, що ви пишете на дошці або показуєте на екрані.
• Щоб звернути на себе увагу людини з вадами слуху помахайте рукою, або доторкніться до неї. Говорячи з нею, дивіться їй у прямо у вічі і говоріть чітко. Деякі люди читають по губам. Намагайтесь стояти так, щоб Вас та Ваші уста було добре видно та щоб Вам нічого не заважало.
• Не забороняйте дитині задавати питання про людину з інвалідністю. Відкрите спілкування допомагає змінити ставлення до людей з інвалідністю та ліквідувати непорозуміння.
Але найважливіше - це все ж таки ставлення оточуючих. Тільки-но ми перестанемо жахатися від людей з обмеженими можливостями і позбудемося паталогії в суспільстві, яка не дозволяє нам спокійно сприймати всіх без винятку, незважаючи на індивідуальні відмінності, саме тоді кількість подібних ситуацій почне стрімко зменшуватися. Люди з особливими потребами перестануть сидіти в чотирьох стінах, а ми з вами ще на один маленький крок станемо ближчими до держави, в якій ми всі так хочемо жити.
Люди з особливими потребами - такі ж як і ми. Їх багато, ми їх так мало бачимо серед нас тому, що ми не вміємо бути серед них.

Від щирого серця бажаю людям з особливими потребами міцного здоров’я, добра, благополуччя, сили духу, витримки, віри у завтрашній день, миру, наснаги до життя. Хай негаразди обходять ваші родини, а життєвий шлях буде завжди благословенним!

thumb-zoom-480x231-9a7f.jpg

5 грудня – Міжнародний день волонтера

5 грудня – Міжнародний день волонтера

Сьогодні Україна та світ відзначають Міжнародний день волонтера. Свято було засновано ще у 1985 році за ініціативою Генеральної Асамблеї ООН. Вважається, що волонтерський рух бере початок у 20-х роках XX століття. Після Першої світової війни, у 1920 році у Франції, під Страсбургом, був реалізований перший волонтерський проєкт за участі німецької і французької молоді, в рамках якого волонтери відновлювали зруйновані війною ферми в місцях найбільш запеклих боїв між німецькими та французькими військами. Пізніше цю естафету підхопила Індія, і рух поширився світом. У 1987 році в світі налічувалося 80 мільйонів волонтерів, на початок ХХІ ст. – понад 100 мільйонів. У 2001 році була заснована Програма добровольців ООН, в рамках якої щороку тисячі людей з різних країн світу допомагають Організації добиватися миру і процвітання на планеті. Їх діяльність фінансується місцевими урядами, ООН та шляхом добровільних пожертвувань. Добровольці не отримують зарплати, але їм надається невелика сума на харчування, житло, а також медична страховка. Середній вік добровольців ООН - 39 років. Вони мають значний досвід роботи в даній сфері від 5 до 10 років.

У Законі України «Про соціальні послуги» поняття «волонтер» трактується як фізична особа, яка добровільно здійснює благодійну, неприбуткову та вмотивовану діяльність, що має суспільно корисний характер. Роль волонтерства у соціальній сфері визнана на державному рівні, що знаходить своє підтвердження в окремих законодавчих документах, зокрема у законах України «Про соціальну роботу з дітьми та молоддю», «Про соціальні послуги», в яких добровільна праця волонтерів визнається як необхідна та суспільно корисна.

З 1970 року Міжнародна асоціація добровольчих зусиль кожні два роки проводить Всесвітню конференцію волонтерів. На такій конференції, що проходила 1990 року в Парижі, було прийнято першу Загальну декларацію волонтерів. 2001 року на конференції в Амстердамі вона була переглянута. В ній, зокрема, зазначається, що в волонтерстві можуть проявлятися й підсилюватися спільність, піклування, служіння, несення суспільної відповідальності, навчання та розвиток; волонтерство може скріплювати суспільство та вирішувати його проблеми. Декларація підтримує право на волонтерську діяльність для всіх чоловіків, жінок та дітей, незалежно від їхньої раси, віросповідання, фізичних особливостей, соціального та матеріального становища.

З появою Інтернету виникло віртуальне волонтерство, або онлайн-волонтерство. До його проявів належить, зокрема, наповнення найбільшого й найпопулярнішого інтернет-довідника — Вікіпедії.

Сьогодні волонтерський рух має глобальний характер. Волонтерська діяльність як прояв милосердя і доброчинності буде існувати доти, доки існує потреба людей у тій чи іншій допомозі та обмежена державна участь у задоволенні потреб своїх громадян, їхній соціальній підтримці.

Уряди більш ніж 80-ти країн, у число яких входять і найбільш розвинені країни світу, визнали і сприяють розвиткові у своїх країнах національного волонтерського руху, розглядаючи його як діючий інструмент розвитку суспільства.

У світовій практиці найголовнішою ознакою волонтерства є те, що волонтер частину свого вільного (особистого) часу, сил, енергії, знань, досвіду добровільно (без примусу та вказівок „згори”) витрачає на здійснення діяльності, яка є корисною людям і суспільству загалом.

У Записці Генерального секретаря ООН, адресованій Комісії соціального розвитку Економічної та соціальної ради ООН, виділено найважливіші риси волонтерства.

Серед них турбота про людей, солідарність і гуманна корисливість, духовна якість і громадянська чеснота, багате джерело людського досвіду, нові інтелектуальні ресурси, участь і відповідальність як суть активної громадянської позиції, громадянськість, взаємодовіра, солідарність і відповідальність, етичний стандарт, який обумовлює якість людських взаємостосунків, забезпечення надійної платформи для відновлення зв’язків між людьми, нове бачення соціальної діяльності.

Волонтерство закладено в генетичному коді українців. Багата традиціями культура нашого народу завжди давала настанови щодо способу життя в українському суспільстві, звичаї ставали законами, якими керувались люди щодня. Одним з них було побратимство – духовне споріднення та взаємодопомога, що забезпечувало допомогу в скрутну годину.

У незалежній Україні розвиток волонтерського руху датується початком 90-х років XX ст., коли було створено службу під назвою „Телефон Довіри”, де працювали волонтери (доброчинний Телефон Довіри в Одесі), а офіційно його визнали 10 грудня 2003 року постановою Кабінету Міністрів.

Найбільш потужний сплеск українського волонтерства відбувся у 2014 році, саме революція Гідності дала поштовх розвитку волонтерського руху в нинішній Україні. Люди жертвували усім: часом, грішми, часто здоров’ям і життям. Величезний тягар турбот винесли на собі волонтери у війні з російським окупантом. Волонтери добровольцями йшли на фронт, збирали допомогу, везли на передову все, що могли, починаючи зі шкарпеток і закінчуючи тепловізорами, приймали біженців, здавали кров пораненим, знаходили потрібні ліки, плели маскувальні сітки й готували вареники та борщові набори.

Сучасна історія боротьби за незалежність України доводить усім, що волонтерство – це стовідсотково покликання, прагнення щирої і високодуховної людини зробити світ кращим, допомогти кожному, хто потребує захисту і підтримки. Це потужний громадський рух, неймовірний імпульс високого добра, найшляхетніша людська діяльність.

Дорогі волонтери, прийміть щиру вдячність за вашу працю, за сміливість, наполегливість, за вміння розпізнати потреби людей і вчасно допомогти, за ваші палкі серця, що зігрівають людські душі.

Нехай ваше добро повертається до вас сторицею!

Здоров’я вам, сил, невичерпної енергії, однодумців і людської вдячності!

Слава Україні!

5 dekember.jpg

6 грудня - Вшанування пам’яті студенток, розстріляних у Монреалі

6 грудня - Вшанування пам’яті студенток, розстріляних у Монреалі

З початком «тихої революції» у Квебеку (Канада) у 1960-х роках жінки почали відігравати значимішу роль у житті суспільства. Велику роль у заохоченні жінок займатися нетрадиційними для них професіями відігравав рух фемінізму. У 1970-х та 1980-х роках багато жінок поступало у технічні ВНЗ Монреалю та Канади. Система заохочень для жінок у коледжах та університетах викликала незадоволення у незначної частини чоловіків, які вважали такі заходи дискримінаційними. Саме до цієї категорії незадоволених належав 25-річний Марк Лепін, який звинувачував фемінізм та жінок у своїх життєвих негараздах та неможливості потрапити до Політехнічної школи Монреалю.

Увечері 6 грудня 1989 року, у передостанній день занять перед різдвяними канікулами Марк Лепін приніс до Політехнічної школи напівавтоматичну гвинтівку з якою мав намір розправитися із студентками і також передсмертний лист, в якому звинувачував фемінізм та жінок у своїх життєвих негараздах. Стрілянину Лепін почав у коридорі, де загинула перша жертва. Далі він перейшов до аудиторії 303, в якій відвідували заняття студенти: 10 жінок і 48 чоловіків. Наголосивши, що він ненавидить фемінізм, Лепін зробив два постріли у стелю та наказав чоловікам вийти у коридор і почав розстрілювати студенток, які залишилися в аудиторії. Від куль загинуло шість жінок, решта отримали різні ступені поранення, але залишилися в живих.

Розправившись із студентками в аудиторії 303 Лепін вийшов у коридор і почав полювати за студентами в інших аудиторіях та їдальні, де загинуло ще дві жінки. На третьому поверсі школи Лепін увірвався до аудиторії 311, де 26 студентів здавали усні іспити і відкрив стрілянину без розбору по всім хто ховався між партами. Стрілянина у школі тривала близько 20 хвилин, під час якої Лепін застрелив у загальній кількості 14 жінок та поранив 13 інших студентів, серед них також чотирьох чоловіків. Після бійні у школі Марк Лепін покінчив життя самогубством.

Обставини злочину, який скоїв Лепін та мотиви, які він пояснив у передсмертному листі викликали жваве обговорення в канадському суспільстві, а саме загострили увагу на проблемі насильства проти жінок. У Монреалі та декількох інших містах Канади були споруджені меморіали жертвам трагедії. Щорічно, 6 грудня відмічається «Національний день запобігання насильства проти жінок», у багатьох навчальних закладах Канади проходять щорічні конференції та поминальні заходи. Після подій у Монреалі, у 1995 році був прийнятий новий закон, який ввів жорсткіші правила щодо купівлі та розповсюдження вогнепальної зброї.

Розстріл жінок у Монреалі мав великий резонанс у канадському суспільстві: він загострив увагу на проблемі насильства проти жінок.

Насильство щодо жінок та дівчат – одне з найпоширеніших порушень прав людини у світі. Кожна третя жінка (33%) протягом життя зазнала фізичного та/або сексуального насильства. Це приголомшливий показник. Ґендерно зумовлене насильство (ҐЗН) є глобальною проблемою, яка існує у всіх країнах у тих чи інших формах, включно з сексуальним насильством, домашнім насильством та торгівлею людьми з метою сексуальної експлуатації.

Ґендерно зумовлене насильство спричиняє як безпосередні, так і довгострокові наслідки для фізичного, психічного та сексуального здоров’я жінок та дівчат, і зрештою впливає на їхнє благополуччя, стаючи на заваді повноцінній участі в житті суспільства. Ґендерно зумовлене насильство не лише спричиняє біль та страждання, але й руйнує родини, погіршує ефективність праці, послаблює конкурентоздатність країни та сповільнює її розвиток.

В Україні триває Всеукраїнська акція «16 днів проти насильства»-заходи проти насильства стосовно жінок та дії щодо захисту прав людини, підкреслюючи, що будь-які прояви насильства над людиною, незалежно від її статі, є порушенням прав людини. Мета: збільшити розуміння та обізнаність про всі форми насильства у співвітчизників, створити в конкретному регіоні соціальний простір, вільний від насильства.

123.bmp

9 грудня Міжнародний день боротьби з корупцією

Міжнародний день боротьби з корупцією (International Anti-Corruption Day) відзначається щорічно 9 грудня за ініціативою Організації Об’єднаних Націй.

 У цей день, 9 грудня 2003 року, в мексиканському місті Меріда на політичній конференції високого рівня була відкрита для підписання Конвенція ООН проти корупції (прийнята Генеральною асамблеєю ООН 31 жовтня 2003 року). Цей міжнародний договір передбачає заходи щодо попередження корупції, покарання винних, а також механізми міжнародного співробітництва в боротьбі з нею. Він зобов’язує держави-члени проводити політику протидії корупції, схвалити відповідні закони і заснувати спеціальні органи для боротьби з цим явищем. Конвенція набула чинності в грудні 2005 року. В даний час її учасниками є 180 держав.

 Корупція є складним соціальним, політичним і економічним явищем, яке, в тій чи іншій мірі, зачіпає всі країни. Вона руйнує демократичні інститути, сповільнює економічний розвиток і підриває державні устої. Корупція вражає основу демократичних інститутів через спотворення виборчих процесів, перекручення принципу верховенства закону і створення бюрократичних бар’єрів, єдиний сенс яких — вимагання хабарів.

 Корупція має багато різновидів: хабарництво, незаконне привласнення товарів і послуг, призначених для суспільного споживання, кумівство (коли при прийомі на роботу перевага віддається членам сім’ї), надання впливу при виробленні законів і правил з метою отримання особистої вигоди. Жодна держава не є вільним від деякого рівня корупції. Міжнародне співтовариство і широка громадськість у всіх країнах постійно вимагають від публічних посадових осіб більшої відкритості і підзвітності.

 В міжнародному договорі прописані заходи щодо запобігання корупції, покарання винних, а також механізми міжнародного співробітництва в боротьбі з нею. Документ зобов’язує країни-учасниці договору проводити політику протидії корупції, схвалити відповідні закони і заснувати спеціальні органи для боротьби з цим явищем.

 Відповідно до Конвенції ООН проти корупції та Конвенції Ради Європи про кримінальну відповідальність за корупцію, корупція – це зловживання державною владою для одержання вигоди в особистих цілях, в цілях третіх осіб і груп, а також численні форми незаконного привласнення публічних коштів для приватного використання. Крім того, до корупційних явищ належить і непотизм (кумівство, сімейність).

 Документ зобов’язує держави, які підписали його, оголосити карним злочином хабарі, розкрадання бюджетних коштів і відмивання корупційних доходів. Відповідно до одного з положень конвенції, необхідно повертати кошти до тієї країни, звідки вони надійшли в результаті корупції. Конвенція – перший документ такого роду. Він особливо важливий для країн, де корумпованість всіх структур завдає шкоди національному добробуту.

 Що таке CPI?

Ця абревіатура означає Індекс сприйняття корупції (Corruption Perceptions Index, CPI) — щорічний рейтинг країн світу, що укладається організацією Transparency International з 1995 року. У рейтингу відображено сприйняття корупції від 100 (немає корупції) до 0 (сильна корупція). Країни у рейтингу впорядковані за показником рівня корупції, який базується на комбінації незалежних опитувань та оцінок рівня корупції. У дослідженнях беруть участь авторитетні міжнародні фінансові та правозахисні експерти, в тому числі зі Світового банку, Freedom House, World Economic Forum, Азійського та Африканського банків розвитку тощо.

 Згідно з доповіддю міжнародної організації Transparency International  очолюють Індекс сприйняття корупції Нова Зеландія (89), Данія (88) та Фінляндія (85). Тоді як найбільш корумпованими країнами світу названі Сомалі (9), Південний Судан (12) та Сирія (14). Експерти наголошують, що показники нижче 50 балів мають понад дві третини зі 180 країн у рейтингу.

 Для України це «сумне свято», нагадаємо, наша країна за рівнем сприйняття корупції посідає 130-е з 180-ти місць в рейтингу міжнародної неурядової організації Transparency International. (за результатами досліджень 2017 року Україна отримала 30 балів зі 100 можливих).

 9 грудня в багатьох країнах світу проходять демонстрації, зустрічі, конференції, семінари та інші заходи, приурочені до Міжнародного дня боротьби з корупцією.

2341.bmp

10 грудня в світі відзначається Міжнародний день прав людини

10 грудня в світі відзначається Міжнародний день прав людини, що був засноване на засіданні Генеральної Асамблеї ООН у 1950 році. Крім того, в Україні  щороку на честь проголошення у 1948 році Генеральною Асамблеєю ООН Загальної декларації прав людини проводиться Всеукраїнський тиждень права, який має на меті запровадження високих правових стандартів, підвищення рівня правової освіти та правової культури громадян на шляху створення сильної демократичної та правової держави.

Права людини є найважливішим питанням внутрішньої та зовнішньої політики всіх світових держав. Забезпечення прав і свобод людини, їх практична реалізація є критерієм, за яким оцінюється рівень демократичного розвитку будь-якої держави і суспільства в цілому.

Права людини – це соціальна спроможність людини вільно діяти, самостійно обирати вид та міру своєї поведінки з метою задоволення своїх різнобічних матеріальних та духовних потреб шляхом користування певними соціальними благами в межах, визначених законодавчими актами .

Захист прав людини є одним із головних завдань міжнародної спільноти. Тому в цій галузі існує близько 300 декларацій, конвенцій, хартій, у різний час створених і визначених світовим співтовариством. Цей процес набув особливої інтенсивності після закінчення Другої світової війни, створення Організації Об’єднаних Націй, інших демократичних міжнародних інституцій.

Одним із найважливіших міжнародних актів із захисту прав людини і громадянина є Загальна декларація прав людини. Загальна декларація прав людини  була прийнята й проголошена Генеральною Асамблеєю ООН 10 грудня 1948 року. Разом з Міжнародними пактами («Міжнародним пактом про економічні, соціальні та культурні права» та «Міжнародним пактом про громадянські і політичні права», прийнятими Генеральною Асамблеєю ООН у 1966 році) вона іноді позначається як Міжнародний Білль про права людини.

Ці документи ратифікувала більшість держав світу, в тому числі Україна, зобов’язавшись тим самим привести своє національне законодавство у відповідність до прописаних у пактах вимог. Міжнародно-правові акти отримали верховенство над внутрішнім законодавством. Це надало можливість громадянину, чиї політичні чи громадянські права порушені, звернутися за захистом безпосередньо до Комітету з прав людини при ООН, якщо він вичерпав можливості захисту, надані національним законодавством. Якщо ж певне право людини не отримало конституційного закріплення з боку держави, воно визнається таким на основі міжнародних актів.

Загальна декларація прав людини спонукала людство до розробки та укладення численних конвенцій, декларацій та протоколів з прав людини: у 1948 р. було ухвалено Конвенцію про попередження злочину геноциду та покарання за нього, в 1949 р. – Женевські конвенції про захист прав людини під час збройних конфліктів, 1950 р. – Європейську Конвенцію захисту прав людини та основних свобод, 1959 – Декларацію прав дитини, в 1966 р. – пакти про права людини тощо. Також було створено різноманітні установи та посади для більш об’єктивного дотримання державами прав людини – Комісія ООН з прав людини та Уповноважений з прав людини.

 

Конституція України закріплює основні міжнародно-правові стандарти в галузі прав людини. Метою  проведення Всеукраїнського тижня права є побудова сталого громадянського суспільства, проведення системи державних та недержавних заходів, спрямованих на формування в населення належного рівня правової культури та правової свідомості як визначального чинника в оцінці позитивного ставлення громадян до права та закону.

8531_724x0_803.jpg

Україна без бар`єрів

Чимало років безбар’єрність асоціювалася у багатьох людей лише з подоланням фізичних перешкод – облаштуванням пандусів і підіймачів. Насправді ж це поняття ширше і стосується, без перебільшення, кожного.

Так, більшість щоденних дій для людини з інвалідністю – це важке випробування, яке найчастіше доводиться проходити самостійно. Кожен крок супроводжується бар’єрами: у під’їзді – сходинки, в автобусі – незручні посадкові майданчики. Ситуації, коли людина з інвалідністю не може влаштуватися на роботу через упередження роботодавця – це проблема бар’єрів, вирішення яких є обов’язком держави перед її громадянами. Але й інших бар’єрів довкола нас, на жаль, також багато. Це й коли літня людина змушена простоювати у чергах в громадських установах, й коли жителі віддалених сіл не можуть оплатити комунальні послуги зі смартфона, й коли випускник університету не може працевлаштуватися на першу роботу, й коли молода мати не може вийти з декрету, адже немає місць у дитсадках. Таких прикладів – безліч.

Сьогодні ж, завдяки ініціативі першої леді України Олени Зеленської, прийняття Національної стратегії зі створення безбар’єрного простору в Україні об’єднало представників органів влади, експертного середовища та громадянського суспільства. Цей стратегічний документ визначив нові стандарти доступності та інклюзії, імплементуючи їх у державну політику.

Для кращого розуміння, що таке безбар’єрність, варто знати такі терміни:

Фізична безбар’єрність – усі об’єкти фізичного оточення доступні для всіх соціальних груп незалежно від віку, стану здоров’я, інвалідності, майнового стану, статі, місця проживання та інших ознак.

Інформаційна безбар’єрність – люди незалежно від їх функціональних порушень чи комунікативних можливостей мають доступ до інформації в різних форматах та з використанням технологій, зокрема шрифт Брайля, великошрифтовий друк, аудіодискрипція (тифлокоментування), переклад жестовою мовою, субтитрування, формат, придатний для зчитування програмами екранного доступу, формати простої мови, легкого читання, засоби альтернативної комунікації.

Цифрова безбар’єрність – усі суспільні групи мають доступ до швидкісного Інтернету, публічних послуг та публічної цифрової інформації. Це можливість відкритого доступу до швидкісного інтернету тим, для кого він є критичною необхідністю та умовою для спілкування, придбання речей, навчання, творчої та соціальної реалізації, а також інших потреб.

Суспільна та громадянська безбар’єрність – забезпечено рівні можливості участі всіх людей, їх об’єднань та окремих суспільних груп у житті громад та держави, рівний доступ до суспільно-політичного та культурного життя, сприятливе середовище для фізичного розвитку та самореалізації, а також інклюзивне середовище як передумова для участі у всіх формах суспільного життя та громадської активності.

Освітня безбар’єрність – створені рівні можливості та вільний доступ до освіти, зокрема освіти протягом життя, а також здобуття іншої професії, підвищення кваліфікації та опанування додаткових компетентностей.

Економічна безбар’єрність – всі громадяни незалежно від віку, статі, сімейного стану чи стану здоров’я мають умови та можливості для працевлаштування, отримання фінансових та інших ресурсів для заняття підприємництвом чи самозайнятістю. Впровадження програм професійної підготовки, кар’єрної орієнтації, навчання фінансовій грамотності, розвиток підприємницької культури, надання консультаційної підтримки, створення додаткових можливостей для дистанційної роботи – комплекс заходів і практик, які допоможуть працевлаштувати представників вразливих верств населення, зокрема осіб з інвалідністю, пенсіонерів, студентів без досвіду роботи, вагітних жінок і батьків у декреті.

Безбар’єрне середовище – це простір необмежених можливостей, в якому немає місця дискримінації та враховуються інтереси кожного.

Безбар’єрність – загальний підхід до формування та імплементації державної політики для забезпечення безперешкодного доступу всіх груп населення до різних сфер життєдіяльності;

Гендерна рівність - рівний правовий статус жінок і чоловіків та рівні можливості для його реалізації, що дозволяє особам обох статей брати рівну участь у всіх сферах життєдіяльності суспільства;

Доступність – забезпечення рівного доступу всім групам населення до фізичного оточення, транспорту, інформації та зв’язку, інформаційно-комунікаційних технологій і систем, а також до інших об’єктів та послуг, як у міських, так і в сільських районах;

Об’єкти фізичного оточення – будівлі і споруди, об’єкти благоустрою та транспортної інфраструктури;

Стала мобільність – організація переміщення людей, що знижує рівень впливу на навколишнє середовище і передбачає розвиток інтегрованої системи громадського транспорту, мережі пішохідних та велосипедних шляхів;

Універсальний дизайн – дизайн об’єктів фізичного оточення, програм та послуг, максимально придатний для використання всіма групами населення без необхідності додаткової адаптації чи спеціального дизайну. Універсальний дизайн не виключає допоміжних пристроїв для конкретних груп осіб з інвалідністю, де це необхідно.

Також рекомендуємо «Довідник безбар’єрності» – гід з коректного спілкування, у якому зафіксовані нові норми безбар’єрної мови. Це проєкт з відкритим кодом, створений у співпраці з громадськими організаціями, правозахисниками, психологами, батьками, що виховують дітей з інвалідністю, українськими та міжнародними експертами. «Довідник безбар’єрності» — ініціатива і флагманський проєкт Олени Зеленської. Детальна інформація за посиланням https://bf.in.ua/

безбарєрність.png